Дійові особи:
Тетяна Городенко — 17 років, випускниця ПТУ за фахом кравець. Після закінчення навчального закладу вирішила йти працювати на швейне підприємство.
Михайло Олексійович — 41 рік, батько Тетяни. Працює водієм на одному з місцевих приватних підприємств. Оксана Дмитрівна — 40 років, мати Тетяни. Працює старшим продавцем у продуктовому магазині.Фролова Людмила Анатоліївна — 35 років, начальник цеху пошиття готових виробів підприємства «Декольте».

Наближалися спокійні літні сутінки, а у сім'ї Городенків вечір тільки починався. За столом мати й батько бурхливо обговорювали майбутнє своєї дочки. Тетяна щойно закінчила професійно-технічне училище за фахом кравця і обирала, що їй робити далі: їхати у столицю і вступати до інституту чи хоча б рік по працювати на підприємстві. Звичайно, вчитися хотілося більше, але Тетяна відчувала, що рівень її підготовки недостатній та і матеріально сім'я б «не потягнула» навчання. Тому дівчина вирішила йти працювати, таким чином накопичувати хоч якісь кошти на навчання і протягом року готуватись до вступу. Однак підтримала її тільки мати, батько категорично не погоджувався. — Послухай, вона ж ще зовсім дитина, щойно 17 років виповнилось. Яка робота? Я зможу позичити гроші, нехай їде і пробує вступати до інституту. — Михайле, я вважаю, що дівчинці навіть корисно буде попрацювати якийсь час, щоб відчути ціну грошам. Тим більше, що Тетянка сама виявила ініціативу влаштуватись на місцевий швейний комбінат. — І дитина «горбатитиметься» вісім годин поспіль над швейною машинкою? Ти знаєш, які там умови роботи, яка оплата? — роздратовано запитав Михайло Олексійович. — Ну, по-перше, не вісім, а чотири години як неповнолітня, а по-друге, співбесіду призначено лише на завтра. Тетяна все розпитає, роздивиться, не сподобається — розмова закрита. — Я все-таки наполягаю на вступі до інституту цього року. Немає чого відкладати: Тетяна у нас дівчина видна — дивись і заміж збереться через рік-другий, а там уже не до навчання. — Ну, досить тобі, батьку, бубоніти, завтра все розпитаємо у дочки. — На співбесіду йти ніхто не забороняє, але залежно від того, які будуть результати, вирішуватимемо, що робити далі.

* * *

Тетяна Городенко залишилась задоволеною після співбесіди з керівником відділу кадрів та начальником цеху готових виробів швейного підприємства «Декольте». Стовідсоткової впевненості у тому, що дівчину візьмуть на роботу не було, але загалом розмова вийшла позитивною. — Доброго ранку, мамочко, — бадьорим голосом привіталася Тетяна. — Доброго, а він справді такий? — запитала Оксана Дмитрівна. — Початок ранку, принаймні, був прекрасний. Відчуваю, що мене все-таки запросять на цю роботу, — оптимістично почала дівчина. — Ну, давай все по-порядку. Мене і батька, у першу чергу, цікавлять умови праці та зарплатня. — Мамо, це вже не те підприємство, яке було десять років тому і якого так боїться тато. Цехи європейського рівня, передова техніка, таких швейних машин я ще у своєму житті не бачила. Керівник відділу кадрів розпитала про мою освіту, чи маю досвід роботи на підприємстві, ну, звичайно, намагалася якомога більше дізнатись, яка я людина. — А зарплата, зарплата яка? — не терпілось дізнатись мамі. — На випробувальний термін 1200 грн., згодом 1500 грн. Але найголовніше, що робота по лягає не у монотонному прострочуванні білизни, а у пошитті готових виробів. А це допоможе відточувати майстерність і навички. — Так, непогано… Залишилось почекати результату співбесіди і, у разі позитивного рішення, ще раз серйозно поговорити з батьком. * * * Не пройшло і тижня, як Тетяні Городенко повідомили, що її беруть на роботу. Радості дівчини не було меж. Батько, після довгих розпитувань, змирився з рішенням дочки і дав добро. Тетяна вийшла на роботу у вівторок. Пер ший робочий день пройшов активно і насичено: підприємство нещодавно отримало нове замовлення на пошиття спецодягу для працівників однієї з авіакомпаній. Колектив цеху виявився привітним і доброзичливим. Єдине, що насторожило Тетяну — це розмови з нотками невдоволення і чутки «про збільшення обсягу роботи, який призведе до ненормованого робочого дня». Але оскільки її це поки що не стосувалося, Тетяна вирішила не задумуватись і не псувати собі настрій.

* * *

Наближався день отримання зарплати, а з ним закінчувався місяць випробувального терміну Тетяни. Дівчина помітно хвилювалась, хоча й відчувала, що все гаразд: зауважень до роботи не було, в колектив «вписалася» без проблем. Об одинадцятій начальник цеху Фролова Людмила Анатоліївна викликала Тетяну і повідомила, що випробувальний термін дівчина пройшла, і видала їй зарплатню. Емоції переповнювали Тетяну, тому на прохання Людмили Анатоліївни затриматись сьогодні хвилин на тридцять Таня відповіла згодою. * * * — Привіт, дівчата, а з якого приводу у нас тортик? — запитав Михайло Олексійович у дружини і дочки. — А це, татку, я першу зарплату отримала, — гордо відповіла Тетяна. — Молодець, доню. Зарплата це, безумовно, добре, а як колектив, керівництво, ніхто тебе не ображає? — Поки що все влаштовує, гріх було б скаржитись. Колектив мене сприйняв гарно, незважаючи на те, що я наймолодша: більшості жінок у дочки годжуся, а деяким — взагалі в онучки. Та й керівництво, здається, не ображає, сьогодні начальник цеху повідомила, що випробувальний термін я пройшла. — Гаразд, я радий за тебе. Але, Танюшо, вчитися потрібно, так що рік попрацюєш, а далі будеш поступати, — наполегливо сказав батько. З кожним місяцем підприємство «Декольте» нарощувало обсяги виробництва, що, звичайно, вимагало збільшення кількості робочих рук. Цех, у якому працювала Тетяна, просто не встигав виконувати замовлення. Фролова все частіше просила, а інколи ставила підлеглих перед необхідністю затриматись на роботі. Спочатку це було півгодини, згодом — ціла, а останні два тижні Тетяна щодня працювала на дві-три години довше… Від своїх старших колег дівчина чула, що надурочна робота повинна оплачуватись, але чи діє це на їхньому підприємстві не знала. Коле ги чомусь уникали таких розмов, а сама Тетяна не наважувалась підійти до Людмили Анатоліївни. Мама дівчини, дізнавшись про «пере робіток— дочки, наполягла на тому, щоб їй оплатили відпрацьований час, і на майбутнє припинили таку практику. Тетяна, врешті решт набравшись сміливості, підійшла до Фролової і запитала про оплату надурочного часу. Люд мила Анатоліївна була не в настрої і відповіла, що за минулий місяць усе перерахують і виплатять компенсацію, а ось за два тижні поточного місяця — ні, оскільки відділ якості забракував кілька виробів цеху, і це потрібно було якось компенсувати. Заперечити їй Тетяна не посміла, але вираз обличчя дівчини відверто виражав невдоволення. — Тетяна, особисто до Вас я претензій не маю, але відділ якості не задоволений роботою нашого цеху, тому ми повинні у цьому місяці виконати план на 100 % і за кількістю, і за якістю продукції, — вже більш м'яко відповіла Фролова, — тому я все таки ще раз попрошу Вас до кінця місяця затримуватись на роботі, аби ми вийшли на потрібні показники. — Добре, я зрозуміла, — відповіла Тетяна, але останнє прохання не додало їй оптимізму. Дорогою додому Таня Городенко підбирала в голові слова і фрази, які допоможуть передати розмову з Фроловою без емоцій і негативу. Дівчина знала, що матері такий стан речей не сподобається, а якщо дізнається батько, взагалі доведеться звільнятись…

Запитання: 1. Чи припустимо, з точки зору закону, залучати неповнолітніх до надурочних робіт? Якщо так, то як оплачується робота за надурочні години для неповнолітніх? 2. Яким чином відбувається відшкодування матеріальних збитків підприємству через браковані вироби (відрахування із зарплати чи відробіток, як пропонує Фролова), і чи стосується це не повнолітніх працівників.